Як ми святкували похорони в Тораджі (сулавесі)

24 февр. 2015 г.

4 мин. чтения

Згадування про Тораджу викликає в мене неоднозначні емоції: з одного боку це місцеві традиції, які треба побачити хоч раз у житті, з іншого - одного разу достатньо.

Що ж так вирізняє цей регіон посеред інших? Похорони! Звучить ніяково, та й картини інколи моторошні побачили, але все по порядку.

Поховання в Тораджі - це свято усьго життя, на їх влаштування збирають гроші від народження. Не дивлячись на те, що переважна більшість тут християни, традиції зародились задовго до поширення цієї релігії, але тим не менш були адаптовані.

Вони досі мають поширення на касти, яких існує 4. Важко в це повірити, але майже неможливо одружитися, якщо молоді з різних каст. Різниця має бути небільше 1, але лише реально може бути застосована для чоловіків, оскільки якщо дружина з першої касти, а чоловік з другої, то на будь-яких сімейних заходах, він не матиме права сидіти з нею та її родиною за одним столом, лише з рівними собі.

Як правило, ті, хто походить з вищих каст, вище за фінансовим станом також, відповідно і масштаб святкувань більший. А чи знали ви, що вони святкують похорони від 2 до 7 дній поспіль? Ті, на які нам пощастило потрапити тривали 6 днів з перервою на 1 день. Отож, ми були на другий та четвертий день.

По-перше, хто ж та особа, що нас усіх там зібрала. Поважна людина, чоловік з першого класу з великої сім'ї, має 8 братів-сестер, помер у 92 роки, але після смерті 2 роки знаходився у спеціальномі сховищі-склепі "патанг" в очікуванні поховання. Ми запиталися, чому так довго, виходить, дуже важко організувати всіх приїхати в один і той же час, спеціально будуються приміщення (приблизно три місяці), тобто підготовка займає уйму часу.

В перший день був бий биків. Взагалі-то тут багато чого жорстокого по відношенню до тварин, тож якщо ви дуже вразлива особистість, можливо деякі фото вам краще не бачити. Я думала, що можу і зомліти у деяких моментах, але я виходить "кріпкий горішок". Мені навіть не було бридко або шкода, просто поставилась до цього лише з точки зору, так скажемо наукового інтересу. Отже, на жаль, бий биків ми пропустили, оскільки в перший день не знали, де відбувається церемонія.

Другий и третій день - рецепція. Приходять гості, сотні, якщо не тисячі, всією родиною, вітають найближчих родичів, несуть подарунки (свиней, буйволів), моляться за померлого, обідають.

Майже всю церемонію ви можете чути голос із рупора, який оголошує хто прийшов, що подарував і кому. Відвідувачі час від часу переміщуються зі свого тенту на території в найближчий до померлого тент, де знаходилась його статуя. Статую роблять обов'язково, потім вона буде стояти перед могилою. Вона обособлює душу померлого, тому потім до неї будуть приносити воду, цигарки, квіти. Вона ж допомагає переселитися душі в інший світ. Вразила фотосесія і селфі з цією статуєю. Вони його обнімають, цілують, сміються, наче це жива людина сидить. ну таке.. хоча фотку я також клацнула.

Гостям закордонним тут теж раді. Тому ми прийшли без запрошення, дізнавшись про місце похорон в урядовому туристичному центрі м.Рантепао. Зазвичай, люди також хочуть з вами сфотографуватись, просто запрошують поговорити, розповісти про обряд, про сім'ю. Так, коли ми приїхали вперше ми познайомилися з Арісом, вчителем англійської, його дружина є сестрою жінки брата померлого (розслабтеся з побудови генеалогічного древа), а коли вдруге - з Бенні, рідним племінником померлого. Вони та їх друзі і близькі дуже гостинно нас прийняли і запросили до обіду, де ми куштували свинину, запечену в бамбуці, місцеве блюдо номер один.

На четвертий день, на який ми теж вирішили повернутися, мали відбуватися бої буйволів, але як ми дізналися потім, вони були в перший день, а на четвертий лише різали їх. Так от ми попали на саму різанину. Подарували всього трохи більше 30 буйволів, однак лише половину вбили, інших передали до села як пожертву, можливо якимось сімям, я то не зрозуміла добре. Ріжуть спеціально навчені люди, які мають одним рухом перерізати горло так, щоб тварина швидко померла. Але іноді не виходить. Тому деякі буйволи все ще дихали, як оті риби, що залишились без води. ап-ап-ап.. Майже всі з відкритими очима. Калюжі крові в центрі кола. А потім починається не менш кровавий епізод, коли тіла починають розтинати на частини. Спершу відрубують голову, потім знімають шкіру, витягують внутрощі і т.д. Дуже важливим є розподіл цього мяса, оскільки голови з рогами йдуть найголовнішим учасниками, найближчим родичам померлого, і далі за ієрархією розподіляють передні/задні ноги, ребра тощо. І не дай Боже переплутати ноги! Зійде за образу. Діти тішаться хвостами. А що, гарна іграшка, вони потім її чіпляють теж на двері чи кудись, прям як хвіст Іа у мультфільмі про вінні-пуха. Теж на задньому подвірї запікають свиней цілком, випотрошують, тхне відповідно. Чесно, якщо ви не готові до такої картини, то я навіть не знаю чи радити вам їхати на таку подію..

Погребіння врешті решт відбулося на шостий день, та ми вже не залишилися. Занадто.

Але якщо брати загалом - унікальний захід. В путівниках кажуть, що найгарячіший сезон для церемоній - липень-вересень, однак ми їздили у січні. Як мене попередила подруга, яка вже там була "Бачиш зв'язану свиню на скутері, слідуй за нею, вона тебе приведе на похорони!" Я знайшла більш офіційний спосіб дізнатися, та тим не менш вона мала рацію. Кількість поховань менша, але вони є всюди. На Тогеанських островах ми зустріли інших мандрівників, які до того були приблизно в ці ж дати в Тораджі, і кожен на різних церемоніях. Тож рушайте, таке варто побачити! хоча б для досвіду..)